/Files/images/gordst_setrifkovan/1101_nechiporenko_vasil/5.JPG

Василь Нечипоренко

Рік випуску: 2002

Освіта: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Робота: ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", юрист-аналітик

Кандидат юридичних наук

Рефлексія, приурочена 25-річчю ліцею

Березень 2016 року

Сьогодні, коли я почав писати це есе, мені виповнилося 30 років. Кажуть, що в цьому віці люди роблять перші висновки свого життя. Напевно, я підтверджую цю думку, оскільки протягом кількох місяців періодично аналізую найбільш важливе за ці три десятиліття. Причому таке розмірковування може початися будь-де, будь-коли, і приводом для цього може стати будь-який «подразник» свідомості: спостереження, випадок тощо. Наприклад, це відбулося тоді, коли нещодавно дорогою на роботу, проходячи біля рідного Київського ліцею бізнесу, я побачив Юрія Миколайовича Теппера в біговій формі перед строєм ліцеїстів. Їм – по тринадцять-чотирнадцять, а йому кілька тижнів назад виповнилося 80. Починалася пара з фітнесу. Тоді я був впевнений, що, як і п'ятнадцять років назад, коли я сам ще був ліцеїстом, Юрій Миколайович буде дивувати і надихати ліцеїстів своїм прикладом, демонструючи відмінну фізичну підготовку і здоровий дух.

Ця ранкова зустріч із ліцейськими спогадами звернула мою увагу на той вплив, що здійснив на мене Ліцей під час і після навчання у ньому. До Ліцею я прийшов семикласником однієї з київських гімназій, ледь закінчивши навчальний рік. Вочевидь, саме зміна навчального закладу зіграла головну роль в тому, що з гімназиста з посередніми академічними успіхами і майже повністю відсутньою мотивацією до навчання я перетворився на… Ні, поки що не на відмінника, а на ліцеїста із амбіційними цілями, освітніми прагненнями і бажанням розвиватися. І питання тут зовсім не в тому, що якийсь із навчальних закладів кращий, а якийсь гірший. Зовсім ні (гімназія була, є і, думаю, буде однією з кращих в Києві).

Питання було цілком в мені. І це я зрозумів майже одразу, коли потрапив до Ліцею, де я, як і, думаю, всі мої однокласники, чи не вперше в житті зустрівся із ставленням до себе як до дорослої людини, яка має значний обсяг відповідальності. Відповідальності не тільки і не стільки за виконання домашніх завдань і успішне навчання взагалі, скільки за досягнення цілей, що ставилися в межах певних проектів. До речі, значення слів «проект», «рефлексія», «ігротехнік» та іншої термінології з профкурсу переважна більшість ліцеїстів дізналися саме в ліцеї. Хоча навіть Word-редактор не знає, що таке «ігротехнік», оскільки під час написання цього тексту автоматично виправив його на «агротехнік».

/Files/images/gordst_setrifkovan/1101_nechiporenko_vasil/1.JPG Думаю, саме ця відповідальність, а точніше, вміння її нести і відчувати призводила до того, що ліцеїсти перетворювалися із звичайних київських школярів на дорослих людей, які здобули ключові ресурси для успіху в умовах сьогодення – вміння поставити цілі, знайти шляхи їх досягнення і не боятися вийти із зони комфорту. Звісно, в цьому питанні щодо всіх ліцеїстів я можу робити лише припущення, але маю змогу робити однозначні висновки стосовно себе. І, оглядаючись на 10-15 років назад та аналізуючи окремі свої вчинки і досягнення за час відтоді і дотепер, я розумію, що більшість із того, що є дійсно значущим, відбулося багато в чому завдяки тому, що я отримав у ліцеї. При цьому було б неправдою, якби я сказав, що досяг великих успіхів і реалізував все, що планував. І тим не менш…

1999 рік. Завершувався мій перший навчальний рік у ліцеї, восьмий клас. Весна. Через зайву вагу я не потрапив до основного складу команди класу з футболу. А грати в ліцейському чемпіонаті дуже хотілося… Та й заняття з акторської майстерності та хореографії сприяли тому, що хотілося виглядати більш гармонійно як для тринадцятирічного хлопця. Тоді для підтримання фізичної форми вирішив ходити з ліцею додому пішки щодня. Дистанція складала близько 8,5 кілометрів. Я не пам’ятаю, скільки мені доводилося витрачати часу на подолання цієї відстані. Втомлювався я сильно і навіть одного разу відчув себе зле внаслідок таких щоденних навантажень. Не знаю, чи завдяки цим пішим марафонам, чи завдячуючи просто підлітковому розвитку організму, але ефект був. І восени у мене кілька людей запитали рекомендацій щодо схуднення. А я не знав що відповісти. Щось говорив про фізичні навантаження… Але зараз я розумію – головна суть була в мотивації, стимулах і натхненні, які давав мені Ліцей.

В 2002 році я вступив до Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в дуже далекому (як мені тоді здавалося) Харкові. Там за звичкою, укоріненою в Ліцеї, спершу на заняття ходив у костюмі, чим дивував одногрупників, які такої звички зі шкільних років зовсім не мали. Звісно, потім я, як і всі, відвідував заняття в casual style, але під час сесій я «давав собі волю». Вважаю, що мої академічні успіхи були досягнуті частково і завдяки дисципліні в питанні зовнішнього вигляду, чому приділялася велика увага свого часу керівництвом Ліцею. Зараз я розумію, що складовими успіху у будь-якій справі, що пов’язана із змаганням, конкуренцією, є не лише теоретичні знання і щось інше «прикладне» (зв’язки і т.п.). Важливими є навички самопрезентації, що передбачають зовнішній вигляд, вміння красиво говорити (як з позиції звуку, так і з позиції вміння донести до слухача бажане), рухатися, бути впевненим у собі і не мати комплексів.

/Files/images/gordst_setrifkovan/1101_nechiporenko_vasil/4.JPG Зовсім не маючи можливості похвалитися відмінними навичками самопрезентації, я можу з упевненістю стверджувати, що здобуті в ліцеї вміння в цьому питанні мені допомагали в академії і несуть мені добру службу зараз. Якщо в ліцеї це не так сильно відчувалося, то велику користь від занять з хореографії, акторської майстерності та ліцейських ігор я усвідомив саме в академії. Зокрема, під час іспитів та заліків, коли стрес та бажання отримати якомога кращу оцінку активізовували не лише пам'ять, але й здобуті здебільшого в Ліцеї основи самопрезентації. Для того, щоб показати не лише високий результат, але й просто скласти гарне враження на викладача своєю впевненістю, красивою вимовою і зовнішнім виглядом. Переконаний, що певні успіхи в цьому мені допомогли отримати «червоний диплом». І мова тут не лише про сесії, а й про семінари, коли той же досвід використовувався для отримання «автоматів» і можливості раніше поїхати додому на канікули.

До речі про вміння красиво говорити та не боятися публічних виступів. Окремий предмет «ораторська майстерність» в Ліцеї не викладався. І, тим не менш, кожен ліцеїст із перших днів навчання у Ліцеї мав змогу активно практикувати на цій ниві. І навіть бажання щодо цього тоді не обов’язково було мати, оскільки як мінімум курс акторської передбачав вправи з публічних виступів. То й же з ліцеїстів, хто виступав з доповідями на ліцейських іграх чи інших заходах (наприклад Моделі ООН), брав участь у виступах ТО «Дракон» або представляв Ліцей на засіданнях МАН, в подальшому, як правило, відчував себе впевнено, виступаючи перед публікою. Мені пощастило спробувати свої сили на всіх вказаних заходах, що дало мені неоціненний спікерський досвід. В подальшому отримані навички допомагали мені, коли я працював в юридичному бюро і здійснював представництво сторін у цивільних, господарських, адміністративних справах в численних судових засіданнях. Це мені допомагало й протягом навчання в аспірантурі і під час захисту дисертації.

/Files/images/gordst_setrifkovan/1101_nechiporenko_vasil/Снимок.JPG …«Майбутні президенти навчаються тут» - девіз Ліцею, який часто пригадується мені, коли я спостерігаю за випускниками КЛБ. Час показав, що це формулювання виявилося небезпідставним. Причому це підтвердив не лише час, але й персональний склад Верховної Ради України VIII скликання. Знову ж таки в майбутньому стане відомо, чи стане хтось із випускників президентом держави. Але напевно можна сказати, що Ліцей дає змогу своїм вихованцям повірити у себе як в успішну людину, яка ставить перед собою серйозні цілі і їх досягає. І, на щастя, ліцеїсти користуються такою можливістю.

30 років – багато чи мало? У вимірі людського життя – немало. Перелік досягнень і оцінка висновків – відносні речі. Але найбільш конкретним, на мою думку, є те, що залишається у пам’яті. Оскільки саме ці речі були найбільш значущими для свідомості (і це підтверджується тим, що вони не «стерлися» з пам’яті з роками, я можу сказати точно, що поряд із масивом спогадів за 1998 – 2002 роки, моє ліцейське життя не закінчилося у 2002 році після випускного вечора. Адже те, що було отримане під час навчання там, допомогло і продовжує допомагати мені здобутими знаннями, отриманими навичками, натхненням і мотивацією.

Кiлькiсть переглядiв: 146

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.